Три місяці, які змінили Україну, – переказані день за днем голосами людей, котрі зазнають цих перемін. Зафіксований ще свіжим слідом досвід окремих осіб – у формі звукозаписів, щоденників, спогадів чи мережних нотаток, – укладається в колективну щоденну оповідь. Багатоголосий універсальний наратив засвідчує феномен українського перелому, розпочатого мирним віче на захист проєвропейської орієнтації країни й завершеного збройним повстанням у Києві та поваленням президента-злочинця. Це час, коли українці починають на повен голос говорити про своє право на вільний вибір, чесність, правду та гідність, і врешті виходять на вулиці, щоб захистити їх будь-якою ціною. Поставання нової України вони описують власними словами, які тієї миті раптом набувають сенсу. «Чому вони не біжать, чому вони не тікають? Чому ми не тікаємо, я розумію. Тому що ми це пройшли, ми знали, тут від початку були, тому ми вже затяті. А чому такий народ не тікає, для якого це перший в житті протест? Я не знаю і не розумію, чому так. Напевно, вже люди настільки були озлоблені, настільки звикли до насильства, як на війні поступово звикаєш і вже не боїшся. В них зник страх». (20 лютого, Михайло Свистович) «Так, вогонь. Це він повипалював усе, чого зміг дотягнутися. Вогонь, дим, попіл, вітер і сажа. Вогонь, який спалив останні мости для компромісів». (21 лютого, Юрій Андрухович) «Нас від європейців відрізняла (серед всього іншого) така неєвропейська риса, як забування. Неможливість вибудувати єдину лінію історичної пам’яті, переривання і забування наших досвідів. Ті, хто погано засвоює уроки історії, залишаються на другий курс. […] Це не перемога, це просто шанс. Ще один. Усе, що сталося, має залишитися у нашій пам’яті. Тепер (міцно схрещую пальці), тепер вже назавжди. […] Іншого шансу не буде. Просто ще один такий ми не переживемо» (22 лютого, Наталя Єрьоменко)